"Усе в цьому світі наслідок або любові, або її нестачі"

Інтернет не несе загрози дитині більшої, як реальність. Слід чесно визнати, що інтернет не впливає суттєво на бажання людини себе вбити, якщо раніше вона цього не планувала. Не всі люди, які користуються Інтернетом, навіть із тих, які є учасниками суїцидальних пабліків, є потенційними самогубцями чи будуть готові це зробити за першою вимогою адміністрації якоїсь групи. Інтернет – це всього лиш певне середовище, яке є лакмусовим папірцем внутрішнього стану самої людини. Воно не змінює людину, перетворюючи життєлюбця на суїциданта. Однак, мережа легко зможе виявити будь-які нахили людини, особливо ті, які вона за собою раніше не помічала. Тому правильніше буде говорити не про те, що групи для самогубців роблять хворими раніше здорових людей, але що подібні групи вже з самого початку приваблюють до себе тих людей, у кого давно живуть подібні бажання. Не дивлячись на те, що психіка підлітків, зазвичай, є надзвичайно крихкою та нестабільною, все ж, молоді люди, які виросли в нормальних родинах, які мають здорові стосунки з батьками та ровесниками, мають якісь хобі чи зацікавлення, певну життєву мету, навряд чи з легкістю дозволять переконати себе в тому, що серед безлічі інших цікавих занять сьогодні їм просто конче необхідно накласти на себе руки. Відтак, треба чесно визнати, що заборона подібних ресурсів нічого принципово не змінить у страшній статистиці самогубств. Справа зовсім не в групах. Не групи самогубців породжують самогубців, але навпаки – самогубці створюють для себе певні групи за інтересами, причому цілком добровільно та свідомо. Не розуміти цього просто небезпечно, бо відволікається увага від головного, загострюючись на другорядному.

Вивчаючи навіть досить поверхово відомі історії дітей, які наклали на себе руки начебто під впливом суїцидальних пабліків, дуже легко можна дійти до висновку, що усі ці діти виховувалися у неблагополучних, або прямо проблемних родинах. У них були очевидні труднощі з батьками, однолітками та з самими собою. Нагадаю, що середнє «класичне» самогубство від задуму до реалізації виношується близько чотирьох місяців. За цей час людина шукає підтримки від рідних і людей поруч, які б змогли їх відмовити від цього. Очевидно, за цей час чимало людей відмовляються від такої ідеї, принаймні на якийсь час. І тільки коли сподівання отримати підтримку виявляються марними, і дитина вкотре переконується, що ніхто з тих, кого вона вважала найближчими для себе взагалі її не чує та не бачить її страждань, вона хоче припинити діяльність власної свідомості кардинальним способом. Може зробити це показово, на публіку, а може цілком щиро. Самогубство – це завжди спосіб привернення уваги, хоча б до мертвої себе. Людині з суїцидними настроями завжди бракує не те, що любові та безумовного прийняття, але й елементарної уваги. Так ось. Справжні винуватці трагедії, передусім батьки, ніколи не визнають того, що це вони причетні до смерті дитини. Однак, для того, щоб заперечити свою особисту причетність (через пасивність, байдужість, а то й відверту та явну агресію щодо своєї дитини), у численних інтерв’ю, виступах і взагалі громадській діяльності вони відкрито виступають проти певних пабліків. Очевидно, звинувачуючи сторонніх людей, вони насправді роблять щось зовсім інше – намагаються таким чином зняти з себе відповідальність за все те, що відбулося. Найчастіше така підміна відбувається несвідомо, бо той, хто зміг би збагнути свою активну чи пасивну причетність до смерті дитини, раніше міг би й помітити в неї явні психічні чи психологічні проблеми, якщо вони були. Отже, наявність таких пабліків – чудова нагода зняти відповідальність за власну байдужість: це не ми вбили власну дитину її ж руками, це зробили злі дядьки з Інтернету.

 Здорові діти – не схильні до аутоагресії. Що робити, щоб нашій родині чи в нашому оточенні не сталося чогось жахливого? Коротко відповісти на це питання  можна словами відомо афоризму: все в цьому світі або наслідок любові, або наслідок її нестачі. Вважається, що десь до часу підліткового віку людина вже є сформованою як повноцінна особистість на 80%. Інші 20 % це та частина, яка може формуватися до зрілого віку. Саме тому, на батьках уже з найменшого віку дитини лежить неймовірна відповідальність за те, якою вона стане, коли виросте. Зазвичай, батьківська турбота направлена на зовнішнє благополуччя. Наприклад, сьогодні надто часто батьки покидають своїх дітей і їдуть на заробітки в інші країни, виправдовуючи це тим, що тільки коли в родині буде достатньо грошей, дитина буде щасливою. Насправді, покинута дитина, яка мало може розуміти те, що відбувається в світі дорослих, отримує настільки важку травму, що відчуття покинутості, непотрібності та самотності залишиться з нею все життя. Навіть якщо батько чи мати повернуться з чемоданами грошей чи відкуплятимуться дорогими подарунками. Ця невпевненість буде з дитиною і коли вона виросте, коли буде навчатися, коли обиратиме собі партнера чи влаштовуватиметься на роботу. Її основним відчуттям від життя буде не щастя та радість новому дню, а невпевненість у собі, у кожному своєму вчинку, а зрештою – може сформуватися у сумніви щодо потреби взагалі такого життя.

Ми всі, дорослі та батьки, повинні цікавитися не тільки тим, чи одягнені та нагодовані наші діти, але тим яке вони себе почувають. Хіба ви не бачите, що для дітей не має жодного значення в що одягатися, що та коли їсти. Їм важливо щось зовсім інше – мати можливість побути дітьми, погратися у фею чи стати справжнім принцом, який визволятиме красуню із замку злого дракона. Як багато батьків не дають їм цієї можливості, просто тицьнувши в ручки планшет або телефон: нехай дитина сама себе розважає, а мене не відволікає від важливих справ. Дитина планшетом пограється залюбки, але висновки про цю гру буде мати власні. До кінця життя вона пам’ятатиме, що мама її брала на руки тільки коли вона була хвора чи плакала, а татко тільки коли був п’яний. Особливо чуттєві діти в пошуках батьківської любові можуть спеціально викликати в себе певні хвороби, не маючи іншого способу здобути батьківську любов і увагу.

Ми згадали лише про один аспект проблеми. А їх може бути безліч, так само, як є безліч наших життєвих умов і обставин. У будь-якому випадку, про неприйняття людиною себе можуть свідчити безліч речей, які виявляються не лише у постійному прожитті невпевненості, але зовнішньому вигляді чи поведінці. Татуювання, пірсинг, дивний стиль одягу, порізи на руках чи інших частинах тіла, схильність до алкоголізму та наркоманії - це не просто підліткова розвага, але цілком конкретне свідчення підлітків про неприйняття себе, незадоволення своїм тілом, своїм місцем у цьому світі та втрата фундаментальних життєвих орієнтирів. Як правило, думка себе вбити – це не просто спонтанне емоційне рішення, але добре виношене в собі, осмислене бажання. Його не просто складно, але неможливо накинути на здорову дитину.

Дуже важливо знайти золоту середину в поведінці батьків, щодо своїх дітей. Із одного боку ми маємо давати дітям необхідний простір для самореалізації, для відкриття себе світу та власних пошуків. Із іншого – цим ми не повинні виправдовувати власну байдужість до того, що з нею відбувається. Для здорових стосунків маємо цікавитися життям своїх близьких. Ми повинні бути поруч коли це необхідно. Наші діти повинні знати, що в них завжди є батьки та близькі люди, які стануть на захист від усілякого зла та неправди. Багато батьків намагаються проконтролювати кожен крок своєї дитини, вішаючи їй на руку спеціальний браслет. Але тотальний контроль за кожним кроком дитини це не найкращий варіант виховання здорової особистості. Ви не маєте проникати в кожну секунду своєї дитини. Ви не маєте котролювати її друзів або щовечора переглядати хісторі її браузера. Ви повинні зробити так, щоб дитина вам довіряла та сама розповідала про речі, які її турбують. Якщо мама має параною, то своєю поведінкою, постійними підозрами та контролем вона дуже скоро виховає її в своєї дитини. Якщо мама буде поважати рішення своїх дітей, то такі діти будуть поважати свою маму у відповідь. Пригадайте собі історію, коли мама знайшла ваш дитячий щоденник і прочитала його. Цей день не просто став для вас часом, коли ви перестали записувати власні думки, але днем, коли ви втратили маму, як людину варту довіри. Вона перестала бути для дитини безпечною. Ви почали шукати безпеку в іншому місці та в інших людях.

 Загроза не лише в «пабліках смерті». Звичайно, найпростіше шукати загублену річ не там, де ти її загубив, але там де світло та сухо. Однак, це не найкращий варіант, якщо ми дійсно хочемо знайти загублене. На формування світогляду, в тому числі – позитивних настроїв, життєлюбства та бажання підкоряти нові висоти на нас впливають безліч факторів, які не обмежуються якимись «групами смерті». Давати конкретні порати тут нереально, бо кожна родина має власні умові та можливості займатися зі своєю дитиною. Тим не менше, я просто впевнений у тому, що кожна щира та любляча мати та всякий уважний батько при бажанні зможуть знайти спосіб відшукати в своєї дитини прихований потенціал, та всіляко допомагатиме розкрити його. Ви не маєте насильно записувати дитину на 1544782 гуртків. Ви маєте помітити в своєї дитини щось таке, що особливо робить її щасливою та дати їй це! Їй подобається малювати? Запишіть її на гурток малювання, купіть фарби та папір, але не мучте англійською мовою. Їй подобається вивчати мови? Знайдіть їй учителя, але не мучте танцями та малюванням. На превеликий жаль, людські, а тим більш дитячі ресурси обмежені. Не треба піддавати тортурам власну дитину, в намаганнях зробити її «максимально багатогранною особистістю». Дитина повинна бути щасливою, а не “багатогранною”. Зрештою, нещасливі ніколи не стануть багатогранними. Ви повинні зробити так, щоб ваші діти з посмішками прокидалися щоранку, а не з жахом, щодня багато років, своїми першими думками мати: «знову сьогодні ті кляті іноземна, музика та макраме». Домашнє насильство – це не тільки коли тебе б’ють або гвалтують, але коли змушують проживати життя іншої людини, замість свого. Ось це точно не жарти.

Ми маємо бути більш уважними до своїх дітей. Та й не тільки дітей. До всіх, хто біля нас. Групи з китами поставили нас перед принципово новою проблемою: вони змусили подивитися на своїх дітей як на цілком цілісну духовно-душевно-тілесну особистість, зі своїм глибоким внутрішнім світом, власними мріями, цінностями та переживаннями. Цілком ймовірно, що багато  батьків ніколи не думають про своїх дітей так поважно. І саме в цьому більше гріха, ніж у існуванні якихось груп. Справа не в синіх китах і не в діячах, які через групи намагаються впливати на психіку дітей. З таким самим успіхом можна почати паніку через циган, які одурманюють людей, забираючи в них гроші та коштовності. Ми плутаємо виховання дітей із їх тотальним контролем, а власне благо часто видаємо за благо своїм дітям. Це різні речі. Із дітей не потрібно робити ідолів і божків, але й не варто зневажати, як неповноцінних людей. Вони ж першими відчувають, коли їх невірно сприймають.

За матеріалами власного блогу "Богослов"  протоієрея Євгена Заплетнюк з Тернополя.